Ми звикли ділити економічних суб’єктів на підприємців-роботодавців і найманих працівників. Такий поділ – основа промислового типу організації виробництва, тому невипадково, що в індустріальну епоху він став домінуючим.
“Класичний” підприємець – робить якесь діло, тобто, організовує процес виробництва товарів і послуг, інвестує капітал, купує на ринку робочу силу і необхідні матеріали, обладнання, ноу-хау, тощо. А результат продає споживачеві. І якщо все пройшло вдало, залишає собі або реінвестує прибуток. Він бере на себе всі ризики, всі організаторські та маркетингові функції. Працівникові залишається тільки сумлінно працювати, отримувати зарплату, ну і часом замислюватися, кому б ще півгодини продати свої послуги.
Насправді, цей поділ умовно, оскільки працівнику теж бажано думати про вдосконалення своїх знань і навичок, а для цього – інвестувати в свій “людський капітал”. Отже, часом він теж ризикує. Доводиться також вивчати ринок праці і торгуватися про вигідні умови. Звичайно, працівником може бути і цілком пасивний людина, для якого головне – мати можливість регулярно отримувати зарплату і ні про що більше не думати. Але скільки-небудь заповзятливий співробітник, вкінець, як правило, виграє. Особливо в постіндустріальну епоху, коли інтелектуальна праця стає основною, а необхідні для нього знання і вміння змінюються все швидше.
У всі часи існував проміжний вид економічно активної людини – самозайнятий або індивідуальний підприємець. З одного боку, це підприємець, оскільки працює він чи вона “на себе”, безпосередньо продаючи свої послуги або, рідше, товари кінцевого споживача. Та й засоби виробництва використовує власні або орендовані на свій страх і ризик. З іншого боку, такий підприємець з точки зору “справжнього” бізнесу виглядає неповноцінно: працівників не наймає, обороти – смішні, а про розширення бізнесу навіть не думає … Загалом “кустар-одиночка без мотора”, висміяний в індустріальну епоху як анахронізм.
Однак в повній відповідності з геніальним пророцтвом Едвіна Тоффлера в постіндустріальному світі повертаються багато форм, здавалося б назавжди поховані індустріалізмом. Відкрилося друге дихання і цей вид ділової активності. Причини різні: починаючи від вдосконалення знарядь праці, так що одна людина або сім’я стає цілком в змозі виробляти стільки, скільки раніше вдавалося цілому колгоспу; і закінчуючи небажанням людей підкорятися індустріальної дисципліни та ієрархії. Благо, ніш для самозайнятості з’являється все більше.
Пов’язано це з тим, що далеко не всякий бізнес має ефект масштабу, на якому тримається вся концепція великотоварного масового виробництва. У багатьох видах інтелектуальних послуг, наприклад, дизайні куди важливіше гнучкий підхід до клієнта, а самі послуги він все одно отримує на індивідуальній основі. Те ж саме відноситься і до індивідуалізованого, гнучкого, постіндустріального виробництва, в якому кожен виріб знову, як і в середні віки, роблять під замовника – але тепер вже за допомогою 3D принтерів або, наприклад, роботизованих швейних машинок.
Для України така форма бізнесу особливо перспективна, оскільки дуже добре відповідає національним особливостям, ситуації на ринку і характеру взаємовідносин бізнесу з державою. З точки зору національної культури, українці – дуже індивідуалістична народ, “хуторяни”. Звичайно, радянська індустріалізація виховала і чимало “керівнозалежних”, особливо в Східній Україні. Але як робочі на виробництві вони рідко можуть успішно конкурувати з азіатами, у яких послух і дисципліна в крові. Промисловість в Україні, звичайно, буде розвиватися, але ніколи не стане локомотивом зростання. Зате їм можуть стати галузі та підприємства, засновані на самозайнятості. Поки вони представлені, в основному, дрібним роздробом, прямими продажами, і транспортними послугами. Але з часом з’являється все більше самозайнятості, орієнтованої на зовнішні ринки.
Важливо вчасно почати широке обговорення проблем самозайнятості як особливого виду бізнесу. Зупинюся на першою і головною з них – податки.
Всупереч поширеній думці, проблема тут зводиться не тільки до розміру податку. Хоча, звичайно, віддавати державі майже 30% від чесно заробленого – занадто багато, особливо, коли мова йде про ризикової діяльності, де можу