У матеріалі чітке формулювання цих груп та розкриття суті конфлікту.
Революція Гідності має всі риси класичної буржуазної революції – повстання “середнього класу” проти привілейованих станів.
В Україні – це “олігархи” в широкому сенсі: не тільки купки магнатів, що збагатилися за рахунок зв’язків з державою, а весь клас “рішалова”, включно з низовими корупціонерами, монополістами, махінаторами тощо. Але чому ж значна частина цього самого середнього класу відчуває свій програш? Де переможна партія середнього класу, яка повинна була б взяти владу в результаті революції? Та й взагалі – де цей самий середній клас в Україні? Чи є він взагалі, чи це міф, спроба видати бажане за дійсне? І, якщо є, то який він насправді? Щоб відповісти на ці та інші подібні запитання потрібно повноцінне наукове дослідження, на яке ця стаття не претендує. Але, сподіваюся, що викладені нижче життєві спостереження надихнуть професійних соціологів на доскональне вивчення предмета – він того вартий!
Найпростіше з сакраментальним запитанням “чи є в Україні середній клас?”: Відповідь залежить від визначення. Якщо запитати самих людей, то близько половини, як і належить за законами статистики, відносять свої доходи до “середніх” – разом, близько 20 млн. Якщо як критерій використовувати наявність легкового автомобіля, то в Україні їх зареєстровано майже 7 млн, і ще близько 1 млн їздить з “єврономерами”. З огляду на те, що в багатьох сім’ях по дві машини, а частина автомобілів взагалі належать фірмам (правда, при цьому часто ними реально користуються співробітники), але, з іншого боку, є чимало досить забезпечених людей, які просто не хочуть їздити за кермом – можна приблизно сказати, що приблизно 5 млн домогосподарств (тобто 10-15 млн осіб) за своїми доходами “небідні”. Нарешті, якщо брати рівень життя європейського середнього класу, і враховувати тільки “білі” доходи, то кількість скорочується до декількох відсотків домогосподарств, тобто максимум кількох мільйонів осіб – що, втім, теж не так уже й мало. Приблизно стільки ж поводяться як середній клас при купівлі товарів і послуг. Тобто, якийсь середній клас безумовно є, він точно не становить більшості (як в розвинених країнах), але, в будь-якому випадку, досить численний, щоб бути політично помітною активною меншістю – наприклад, провести в Раду свою партію, якщо знайдеться сила, здатна представити його інтереси. Але, ось з останнім є проблеми, про які й піде мова далі.
Насправді, напевно, найважливіший критерій – політико-економічний: до середнього класу належать люди, що мають достатній фізичний або “людський” (таланти/знання/вміння) капітал для того, щоб відчувати себе персонально незалежними; але, при цьому – не настільки багаті і/або значущі, щоб безпосередньо впливати на прийняття рішень в країні. У нашій країні, з огляду на особливості перехідного періоду, більшість з них можуть з гордістю назвати себе self-made men, оскільки дійсно самі всього домоглися в житті: передавати їм у спадок бізнес або оплачувати навчання в престижних університетах було, як правило, нікому.
Інтереси середнього класу зазвичай зводяться до двох не завжди сумісних речей. Його представники хочуть, по-перше – відкритого доступу до привабливих економічних та політичних можливостей, іншими словами відкритих “соціальних ліфтів”, доступних для всіх, хто володіє відповідним капіталом; а, по-друге – стабільності, оскільки їм є що втрачати у разі суспільних потрясінь. Ідеальне поєднання цих двох прагнень забезпечують вільний ринок і ліберальна демократія – саме тому справедливо вважається, що в розвинених країнах середній клас є головною опорою системи “відкритого доступу”. Звичайно, там теж є різні нюанси, але вони стосуються нашої теми дуже опосередковано, оскільки ми поки що не вирвалися з “неофеодалізму”, або, по-науковому, “громадського порядку з обмеженим доступом”.
Відповідно, в Україні проблеми зовсім інші: у нас ці вимоги суперечать одна одній, оскільки для того, щоб виконати першу з них, потрібно якимось чином вирвати важелі влади у “олігархічного класу”, який живе якраз з ренти від обмеження доступу до можливостей. А він, як і слід було очікувати, контролюючи державу, аж ніяк не налашований ці важелі віддавати. Іншими словами, потрібна революція, щоб підпорядкувати державу народу – свідками цього непростого процесу ми зараз і є.
У боротьбі за контроль над державою, наш середній клас, як і личить “революційному”, досить дружно вийшов на Майдан (и) по всій країні. Пліч-о-пліч в прямому сенсі слова протистояли “Беркуту” і підприємці, і “офісні хом’ячки”, і ІТ-шники, і робітники, і навіть “бюджетники” – хоча далеко не всі з них за формальними ознаками належали до середнього класу. Втім, звичайно, далеко не тільки середній клас зацікавлений в можливостях – все вище сказане потрібно розуміти статистично, а не буквально; з іншого боку, не всі, хто був на Майдані, пов’язували гідність, європейське майбутнє, і вигнання “Зека з бандою” саме з можливостями: багато хто, напевно, мріяли просто про “європейські” зарплати чи пенсії. Однак саме середній клас став ядром всіх протестів, як і годиться під час нормальної буржуазної революції.
Однак, далі все пішло “не за сценарієм”, і пов’язано це, перш за все, з “постіндустріальною” культурою революціонерів. У всіх великих буржуазних революціях минулого переможці представляли індустріальний уклад, з його ієрархічністю, дисципліною і ефектом масштабу, що досягається за рахунок цього. Представники такого укладу досить легко об’єднувалися у величезні масові партії та рухи: для них підкорятися і панувати було просто і природно. Постіндустріали – інші: більшість з них ненавидять підкорятися, тому вертикальні ієрархічні структури, на зразок класичних політичних партій – не для них. Мабуть, через це більшість протестів сучасного середнього класу закінчилися поразкою, і на тлі інших наша революція, при всіх її очевидних проблемах – одна з найуспішніших. Однак для нас це слабка втіха…
Втім, принаймні частина представників середнього класу все ж здатні працювати в ієрархічних структурах: адже вони якось роблять кар’єру в своїх фірмах? Та й для того, щоб представляти інтереси, не завжди обов’язково самому бути носієм тих самих якостей – хоча, в такому випадку, щоб залишатися переконливим і викликати довіру, потрібен особливий політичний талант. Інша справа, що, очевидно, така партія (чи партії) ні в якому разі не повинні бути вождистськими, побудованими за принципом “я — начальник, ти — дурень”. Це повинна бути справжня, ідеологічна, партія.
Але тут виникає інша, не менш важлива проблема: а чи є у середнього класу, або, тим більше, “народу”, який хоче підпорядкувати собі державу, скільки-небудь єдина ідеологія? Насправді, як і слід було очікувати, коли справа дійшла до позитивної програми революції, середній клас розколовся на принаймні дві великі групи: “білий” і “сірий”.
Перша – це, переважно, “білі комірці”, “яппі”. Ці відносно молоді (зазвичай – між 30 і 45 років) хлопці й дівчата, свого часу, після школи пішли вчитися. І все життя старанно вчилися (іноді навіть на Заході), потім робили кар’єру, найчастіше у великих компаніях, в результаті домоглися високої “білої”, зарплати, при цьому особисто не бруднячись у корупцію та інші гидоти нашого життя. За них можна тільки щиро порадіти, і побажати, щоб вони і далі процвітали в своїх професіях, залишаючись в Україні. Закрема й заради цього ми боремося за реформи. Але зворотний бік благополуччя – емоційна незрілість, вузький професіоналізм (тобто, недолік ерудиції та знань про життя) і юнацька самовпевненість “якщо тільки дуже захотіти – все зможемо”. Багато з них щиро не розуміють, чому Україна, будучи вдесятеро біднішою за ту ж Польщу, досі не виглядає як “європейська країна”, чому ми не можемо негайно прийняти (формально) всі європейські норми тощо. Спілкуючись серед собі подібних, живучи в “елітних” будинках великих міст і котеджних містечках навколо них, купуючи товари в пристойних супермаркетах, і жодного разу в житті не зазнавши злиднів, вони просто не уявляють собі, як живе – точніше, виживає – переважна більшість їх співгромадян.
На відміну від них, представники “сірого” середнього класу в 90-і пішли заробляти на життя чим доведеться – іноді зі шкільної лави, іноді з інститутів або заводів, це вже як склалося (тому “сірі” часто старші). Їм довелося пройти через всю “м’ясорубку”: давати хабарі, домовлятися з бандитами або іншими “дахами”, часто – проходити через банкрутства тощо. Не всі погодилися грати за такими правилами, багато – грають “з дулею в кишені” і мрією про краще майбутнє, хоча деякі з гидотою зрослися, зріднилися, і не мислять себе в інших обставинах, при цьому справедливо бояться конкуренції в разі реального відкриття можливостей. Підприємці малого та мікро бізнесу, на відміну від “білих комірців”, мають більш ніж реальну картину світу. Вони чудово уявляють собі, як живе основна частина співгромадян – адже це їх покупці; з іншого боку, вони дуже добре знають “систему”, часто щиро і глибоко ненавидять її. Однак, на жаль, їм дуже часто бракує освіти і широти мислення. Тому вони дуже добре вміють, затискаючи ніс, “вирішувати проблеми” тут і зараз, але коли мова заходить про глобальні, інституційні, рішення, то, найчастіше, стають легкою здобиччю популістів: від них можна зазвичай почути недалекоглядні прості, безвідповідальні, а то й просто безглузді рішення – на кшталт відомої секти п’ять-десятників. Ну і, звичайно, згубна самовпевненість властива їм не менше, ніж “білим”.
Ці групи часто ставляться одна до одної підозріло, а то й презирливо. Зокрема, багато “білих” вважають “сірих” тіньовиками, аплодують знесенню МАФів і ринків, що “спотворюють місто” (а, насправді – нагадують “білим” про те, про що вони хотіли б забути: реальний рівень доходів українців, реальні можливості нашої держави, і глибині проблем, з цим пов’язані), обурюються низькими податками і відсутністю обліку на спрощеній системі, і обожнюють випинати зловживання нею. А та частина “білих”, яка й сама “замазана” в системі – менеджери середньої та вищої ланки – зазвичай працюють в компаніях середнього бізнесу, для якого малий часто виступає природним конкурентом. “Сірі”, зі свого боку, платять їм тією ж монетою: вважають всіх підряд зарозумілими вискочками, “грантоїдїдами”, “ікспердами”, які не знають реального життя і не приносять ніякої користі, а то й дармоїдами “олігархів” і іноземного великого бізнесу. Природна для притаманної їм культури виживання підозрілість часто виливається в конспірологічну маячню й неприйняття будь-яких змін, придуманих не «своїми», незалежно від реальної суті.
Описане протистояння дуже полегшує життя “олігархам”, які підкидають дрова у вогонь ворожнечі між “білими” і “сірими”, а тим часом, нацьковують на середній клас (хоч “білий”, хоч “сірий”) заздрісних і обділених співгромадян з совком головного мозку, для яких не важливо, яким чином заробив собі на машину більш благополучний сусід. Замість переможної революційної коаліції середнього класу з бідними проти “олігархів” – нам успішно намагаються нав’язати реакційну коаліцію “олігархів” з “бідними” проти середнього класу.
Насправді, дві гілки середнього класу створені одна для одної: вони прекрасно взаємно доповнюють одна одну, мають спільного супротивника, і разом могли б зрушити гору. Однак, поки існує розкол, важко уявити собі, як повинна була б виглядати програма умовної “партії середнього класу” оскільки бачення способів трансформації, послідовності, а, часом, і цілей, у його сегментів виявилося багато в чому різними, до протилежного. У всякому разі, поки що всі претенденти повинні або ретельно обходити “больові точки” описаного вище протистояння, уникаючи відповідей на гострі запитання, або чітко займати один бік – чітко розуміючи, що при цьому вони, швидше за все, втрачають голоси іншого боку. Втім, куди продуктивніше все ж спробувати подолати забобони, примирити обидві сторони, і разом йти до спільної мети. Адже, все ж, і “білі” і “сірі” – це тільки різні відтінки одного і того ж середнього класу.