Розбір законопроекту Мінфіна про ПДВ для ФОПів від старшого економіста CASE Україна Володимира Дубровського.
Ключові тези:
Що каже Мінфін:
– під дію правила потрапляють 660 тис. платників ЄП із оборотом 2024 року понад 1 млн грн;
– вони мають “додатково сплатити” до бюджету ≈ 40 млрд грн;
– витрати бізнесу на адміністрування ПДВ — ≈ 2 млрд грн;
– громадяни нібито “нічого не втратять”.
Але проблема в тому, що це методологічно неправильна оцінка. Бо ПДВ — податок на кінцеве споживання, а отже ці 40 млрд грн — це не “вигода”, а втрати громадян через зростання цін (або втрати бізнесу, якщо він змушений буде частково “взяти це на себе”). Фіскальний ефект — це фактично перекладання грошей із приватної кишені в державну.
Найбільший провал — в оцінці адміністрування.
Мінфін заклав у розрахунок припущення, що підприємець витратить на ПДВ лише 56 людино-годин на рік (!). Це не відповідає реальності хоча б тому, що ПДВ потребує бухгалтерського обліку.
Дані дослідження CASE Україна (2025):
різниця в трудовитратах на податкове адміністрування між ФОП на ЄП без ПДВ і з ПДВ становить 140,2 людино-дня на рік
— це у 20 разів більше, ніж у Мінфіну.
Додатково:
– ймовірність перевірки для платника ЄП з ПДВ утричі вища, ніж без нього;
– кожного третього платника ПДВ перевіряли;
– майже кожна друга перевірка — зі штрафом або пенею;
– є окрема проблема блокування податкових накладних, яку без кваліфікованого бухгалтера (а іноді й адвоката) часто не вирішити.
Скільки це реально коштуватиме?
Якщо для адміністрування ПДВ потрібно в середньому один бухгалтер на два мікробізнеси, то для всіх нових платників ПДВ треба ≈ 330 тис. бухгалтерів, яких просто немає на ринку праці.
Виходячи із середньої зарплати 27 тис. грн/місяць, сумарні адміністративні витрати бізнесу становитимуть щонайменше 107 млрд грн на рік — тобто це чисті втрати суспільного добробуту.
І це узгоджується з ринковою практикою: бухгалтерське обслуговування ФОПа з ПДВ на ЄП коштує від 10 тис. грн/місяць.
Наслідки для ринку:
– у роздрібній торгівлі націнка 20–30%, тобто з обороту 1 млн грн бізнес має лише 200–300 тис. грн, з яких ще треба оплачувати оренду, електроенергію та інші витрати;
мікробізнес такого рівня не потягне бухгалтера, а отже або:
– залишаться ще дрібніші “бізнеси для виживання”,
– або бізнес почне приховувати доходи.
Це посилить ринкову владу великих мереж, тиснутиме на постачальників, сприятиме зростанню цін — як це відбувається в країнах ЄС, де спрощені режими відсутні/обмежені та діють низькі пороги ПДВ.
Але реалістичний сценарій може бути ще гіршим:
– мікробізнеси почнуть масово закриватися,
– йти в тінь або “відкуповуватися” від податкової,
– а висококваліфіковані фрилансери активніше шукатимуть роботу за кордоном, де за подібні податки — краща якість держави і менше контактів із податківцями.
Що можна зробити натомість?
Логічним рішенням було б встановити поріг реєстрації ПДВ на рівні верхнього ліміту спрощеної системи:
якщо не 3-ї групи (≈10 млн грн), то хоча б 2-ї (≈7 млн грн).
У ЄС поріг становить 85 тис. євро/рік (а для транскордонних операцій — 100 тис. євро), але для України він має бути вищим, бо наша система адміністрування ПДВ — одна з найобтяжливіших, а чим складніше адміністрування, тим вищим має бути поріг.
Нинішній поріг в Україні встановили у 2015 році, і якщо індексувати його на зростання мінімальної зарплати — як це роблять для фіксованого ЄП та ЄСВ — то виходить приблизно ті ж 7 млн грн.
❗️Якщо рахувати не “фіскальні надходження”, а реальні суспільні втрати — то варіант “залишити як є” виглядає набагато привабливішим, ніж запропонована “реформа”.