Український оборонно-промисловий комплекс опинився в точці, де експорт стає не просто можливістю, а умовою виживання частини галузі. Потенційна спроможність ОПК у 2026 році оцінюється приблизно у $55 млрд на рік, однак внутрішній попит значно нижчий. У 2025-му виробничі потужності були недозавантажені щонайменше на 40%, що створює ризики для команд, технологій і темпів інновацій.
Україна вже сформувала одну з найдинамічніших defense-tech екосистем у світі. Її перевага — реальний бойовий досвід, швидка адаптація, доведена ефективність і відносно низька вартість рішень. Українські дрони, роботизовані комплекси й цифрові платформи дедалі частіше виходять за межі внутрішнього ринку або стають частиною міжнародної кооперації. Серед прикладів — наземний комплекс TerMit, американський дрон-перехоплювач Merops, випробуваний в Україні, а також українська платформа SkyMap, яку використовують на американській авіабазі в Саудівській Аравії.
Попит на такі рішення зростає на тлі рекордних глобальних оборонних витрат, які у 2025 році сягнули $2,88 трлн. Сучасна війна змінила уявлення про військову перевагу: дорогі платформи вже не гарантують домінування. Важливішими стають масовість, цифровізація, швидкість виробництва й асиметричні рішення з високою ефективністю за помірну ціну.
Головний бар’єр для українських виробників — не відсутність попиту, а складність державного погодження експорту. Навіть компанії, які проходять відбір у міжнародних програмах або знаходять іноземних замовників, не можуть виконати контракти без дозволів української держави. У 2026 році щонайменше два приватні виробники безпілотників вийшли до фіналу американської програми Pentagon Drone Dominance, але це не гарантувало реальних поставок.
Формально механізм погодження існує: після створення міжвідомчої комісії при РНБО розглянули понад 200 заявок. Проте більшість завершилися відмовами, окрім тимчасового вивезення продукції для демонстрацій чи виставок. Процедура залишається багаторівневою, тривалою і непрозорою.
Режим Defense City має спростити доступ резидентів до зовнішніх ринків, але більшість компаній і далі працюють за процедурами, що більше відповідають мирному часу, ніж темпу сучасної війни.
Відкриття експорту не означає безконтрольного продажу зброї. Пріоритетом має залишатися забезпечення української армії, а експорт можливий лише щодо надлишкової продукції, яку не законтрактували Україна чи партнери для потреб Сил оборони. Також потрібне розмежування між менш чутливою продукцією приватних виробників і стратегічними категоріями — ракетними технологіями, ППО, боєприпасами та окремими товарами подвійного призначення.
Україна має шанс зайняти власну нішу на світовому ринку озброєнь, де домінують США, Франція, Німеччина та Італія. Для цього потрібні прогнозовані правила, коротші строки розгляду заявок, прозорі критерії, довгострокові контракти, доступ до міжнародної інфраструктури й політична підтримка експорту. Без цього українські оборонні технології можуть залишитися локальним успіхом, тоді як глобальний ринок швидко займуть конкуренти.
❗️Статтю підготовлено CASE Україна за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється «ІСАР Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст звіту є відповідальністю CASE Україна та не є відображенням поглядів урядів Норвегії та Швеції або «ІСАР Єднання».