×
Заповніть, будь ласка, форму нижче для переходу на платіжну систему
Публiкацiя

Реформа корпоративного податку: що буде далі?

25.05.2017 Реформа корпоративного податку — одна з критично важливих складових податкової реформи в Україні, за яку довго й наполегливо боролися експерти-активісти, а також численні бізнес-асоціації та їх коаліції, пише у статті для “Дзеркала тижня” старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський.

Українська податкова система, за даними опитувань бізнесу, впевнено лідирує серед проблем ділового клімату, пов’язаних з економічною політикою. Саме для того, аби виправити цю ситуацію, й організувалася три роки тому група “Податкова реформа” Реанімаційного пакета реформ.

Податок на прибуток виглядає більш ніж проблематичним, особливо на тлі відчутного прогресу в інших сферах: зниження ЄСВ до 22% і зрушень в адмініструванні ПДВ, зокрема, запуску єдиного реєстру на відшкодування.

Саме тому й з’явилася ідея замінити податок на прибуток податком на виведений капітал.

Треба «перезавантажити” (з істотним скороченням) податкову для того, щоб залучити туди охочих чесно працювати на гідні зарплати, а не займатися вимаганням і вибиванням планів з “податкового навантаження”.

Це — головна суть реформи. З чисто економічного погляду, ПнВК хороший тим, що відкладає момент сплати до розподілу дивідендів, тобто залишає ресурси для реінвестування в бізнес. Це дає перевагу тим, хто бачить можливості для вигідних інвестицій, особливо новим зростаючим фірмам, яким важко залучити кредити. Замість них починають платити ті, хто, будучи збитковими (реально або фіктивно), проїдають свій капітал.

Економічний підхід, що базується на аналізі вигоди і витрат у випадку кожної конкретної схеми, принципово суперечить перфекціоністському мисленню визнаних фахівців з податків — у переважній більшості своїй, юристів і аудиторів, від яких їхні професії потребують граничної точності й скрупульозності.

Для втілення на практиці концептуально чистих підходів потрібно мати в розпорядженні “концептуально чисту” державну машину й, бажано, ще й “концептуально чистих” людей.

Транзакційні витрати мають ще одну важливу економічну властивість: вони знищують цінність. Ресурси йдуть “у нікуди”, не приносячись ніякої користі суспільству. Саме цим у загальному вигляді пояснюється висока ефективність економік у країнах з гарними інституціями й високою довірою. Але перевірки, облік, контроль, звітність — це все теж транзакційні витрати, і вони теж самі по собі знижують суспільний добробут.

Навіть якби проблема корупції не стояла так гостро, змусити всіх платників подавати, наприклад, документацію з ТЦУ (трансфертного ціноутворення) для внутрішніх операцій, а податківців — її перевіряти, було б дуже поганою ідеєю.

Суспільна користь вимірюється тим, наскільки більш ефективно вони витрачатимуться, якщо потраплять до бюджету. Тобто навіть у найкращому разі, якщо, скажімо, держава на ці гроші виробить у півтора разу більше благ, ніж міг би виробити той, у кого їх забрали (хоча важко уявити собі таку ситуацію), то змусити платників сукупно витратити мільярд, щоб зібрати до бюджету на мільярд більше, — означає зменшити загальне багатство країни на півмільярда.

А якщо ці гроші просто перерозподілені, як, наприклад, у пенсійних або соціальних програмах, то в цьому умовному прикладі на кожен отриманий у такий спосіб мільярд треба було б додавати ще один, витрачений марно. І, звичайно, завдання розробників податкової системи — скоротити подібні непродуктивні втрати до мінімуму.

Оптимальний підхід до закриття “дір” у наших умовах — це обмежитися (принаймні на першому етапі) виключно зовнішньоекономічними операціями, і тільки досить масштабними. Тим більше, що перевірити, наприклад, те ж ТЦУ поки що не виходить навіть там, де це надважливо — в операціях з офшорами. А що вже й казати про пропозиції перевіряти його для внутрішніх операцій…

Щоб перезавантажити податкову, знищивши азаровсько-клименківську “інституціональну пам’ять”, необхідно здійснити дуже радикальну реформу, яка, серед іншого, ніяк не сумісна з масовими перевірками. Їх просто нікому буде робити. З іншого боку, перезавантаження не матиме сенсу, якщо корупційні можливості залишаться на нинішньому рівні. Тим часом податки весь цей час треба збирати, і далеко не всі вони платяться добровільно. Тому хоча б на період такої реформи система контролю має бути оптимізована настільки, щоб зробити перезавантаження сумісне з життям.

  1. “Платежі, прирівняні до дивідендів”. Дозволити податківцям кваліфікувати ту чи іншу купівлю як “додаткове благо”, отже, відкрити справжню скриньку Пандори як у сенсі перевірок на місцях (де ж іще копатися, як не в документації підприємства, для того, щоб виявити такі “блага”?), так і в сенсі дискреції. Це означає море роботи для податківців (причому роботи безпосередньо з клієнтом — роздолля для корупції!), море головного болю для бізнесу та… мізерні, якщо взагалі хоч якісь надходження до бюджету.
  2. Контроль “звичайних цін” при продажі товарів неплатникам ПнВК (мають на увазі в основному суб’єктів спрощеної системи оподаткування, але в такому формулюванні також і НДО, фізосіб тощо
  3. І, нарешті, завзяті спроби обкласти ПнВК усі платежі суб’єктам спрощеної системи за роботи та послуги (привіт від Азарова!).
  4. У світі розроблені та впроваджуються різні механізми боротьби з “розмиванням податкової бази” корпоративного податку. Україну наполегливо запрошують приєднатися до відповідних програм, впровадити в себе їхні рекомендації та підписати конвенцію про обмін інформацією в цій сфері. На жаль, якщо брати прямо рекомендації про податок на прибуток, то вони містять надто багато простору для все тієї ж горезвісної дискреції.
  5. Якщо  послідовно відстояти та застосувати захисні механізми, прописані в законопроекті з ПнВК (можливо, удосконаливши їх у процесі доопрацювання), то можна одержати той самий, якщо не більший, ефект — це висновок дуже прискіпливого американського експерта Роберта Конрада. І саме цей ефект потрібно використати для того, щоб перекрити тимчасовий провал надходжень при переході на ПнВК.
  6. На відміну від примарних надій на компенсацію за рахунок спрощеної системи (з катастрофічними соціальними та політичними наслідками), у цьому разі закрити “провал” цілком реально.
  7. Істотні резерви криються в податку на землю, який, по-перше, збирається дуже погано — місцева влада поки що навіть не знає власників доброї половини цінних ділянок і не особливо хоче довідатися; по-друге, служить предметом безпрецедентних для інших податків пільг, які при цьому надаються на індивідуальній основі та на розсуд місцевого начальства.

З урахуванням коротко описаних вище особливостей нашої економіки, якщо зосередитися на “великій рибі”, то кілька сотень кваліфікованих фахівців (з адекватними зарплатами) цілком можуть забезпечити фіскальну відповідальність реформи, а якщо до них додати ще службу фінансових розслідувань, що формується, то, не виключено, навіть і зростання надходжень. Особливо якщо на додачу до офшорних схем (які навряд чи вдасться повністю перекрити) впритул зайнятися нездоланними “конвертами”, “скрутками” та іншим прямим криміналом. Зрештою, перш ніж позбавляти роботи сотні тисяч повністю законослухняних підприємців, уся провина яких тільки в тому, що дехто зловживає спрощеною системою для мінімізації податків, чи не краще розпочати із затятих злочинців, які десятиліттями в усіх на очах чинять шахрайство в особливо великих розмірах і не несуть жодного покарання? Адже саме тут — справжній, а не вигаданий кабінетними теоретиками внутрішній офшор, обороти якого свого часу (єдиний раз, коли їх оприлюднили) перевищували весь оборот усієї спрощеної системи, разом узятої.