Стаття старшого економіста CASE Україна для британського аналітичного центру The Foreign Policy Centre.
Тим паче, що Російська Федерація протягом багатьох років витрачала на оборону у 1,5 разу більше по відношенню до свого ВВП, ніж Україна в останні роки. Тому західний фронт є аж ніяк не менш важливим у протистоянні з РФ, ніж південно-східний. На щастя, світ прокинувся, жахнувся і заходився брати ворога у “лещата”. З одного боку – постачання озброєнь Україні та економічна підтримка. З іншого – одні з найжорсткіших у світовій історії економічних санкцій.
Проте, наступ на обох цих напрямках просувається повільно та не настільки рішуче, наскільки цього потребує ситуація. Багато країн ще вагаються, чи варто їм доводити ситуацію до логічного кінця. І якщо до зброї останнім часом прикута увага, то санкції відійшли на другий план. Тактично зброя, безумовно, важливіша. Але, реалістично дивлячись на речі, вона не допоможе нам остаточно перемогти одвічного ворога, зруйнувавши РФ як імперію. А без цього будь-який інший результат стане тільки проміжною перемогою. Бо за деякий час Росія оговтається, пригадає “образи” і “может повторить” – з новими силами та вивчивши уроки нинішньої війни.
Є і гірший сценарій, оприлюднений нещодавно Інститутом вивчення війни: анексія завойованих територій із загрозою ядерного удару в разі, якщо Україна спробує їх повернути силою. Тоді відвоювання окупованих Півдня та Сходу не тільки коштуватиме десятків тисяч життів наших героїв і мирного населення, а й взагалі може стати неможливим, якщо союзники повиснуть у нашої влади на руках і вимагатимуть “дати Путіну зберегти обличчя” під загрозою припинення життєво необхідної допомоги.
Стратегічні цілі Заходу та прорахунки Путіна
Стратегічно саме санкції є критично важливими, бо тільки вони здатні зруйнувати існуючий режим РФ. Або, принаймні, послабити його настільки, щоб Україна могла відновити свою територіальну цілісність і мерщій пірнути під “парасольку” НАТО. Але це – в ідеалі, бо ті ж Іран, Куба, Венесуела, не кажучи вже про Північну Корею, десятиліттями виживають в умовах санкцій. Тільки у Венесуелі це призвело до спроби зміни режиму, і то невдалої. Отже, чи варто сподіватися, що у такий спосіб агресора вдасться подолати?
Це гранично залежить від того, яку мету ставлять перед собою країни цивілізованого світу, але між ними немає згоди.
Частина з них вустами своїх лідерів прагне – принаймні, на словах – “спонукати Путіна припинити війну”. Але для нас очевидно, що жодні калькуляції вигод та витрат не змусять його це зробити. Насамперед тому, що ця війна не має на меті досягнення якихось економічних результатів. Вона є суто ідеологічною, ірраціональною. І якби Путін та його оточення дійсно прораховували усі ризики та втрати, то вона навряд чи розпочалася б, бо всі експерти, які звикли мислити раціональними категоріями, доходили висновку про недоцільність повномасштабної агресії, принаймні без попередньої внутрішньої дестабілізації України. Але, якщо помилку вже зроблено, то за законами, а точніше – “поняттями” панівного політичного класу РФ, організованого на принципах мафії, “пацан” не може так просто відступити, а компроміс сприймається як слабкість, яку не пробачать. Тому економічні втрати, якими б важкими вони не були, навряд чи змусять Путіна здати назад. Це означатиме його особисту поразку, а, отже, дуже ймовірно, повалення, можливо, навіть, фізичну смерть, і напевне – довічну ганьбу.
Інші західні політики говорять про більш стратегічну мету: позбавити Росію можливості вести сучасну війну через технологічне відставання в озброєннях. Дійсно, вже зараз говорять про брак високоточних ракет, які ворог не може виробляти без імпортних комплектуючих, що стали предметом обмежень. Проте воювати можна і без настільки сучасної зброї. Наприклад, у нашої армії її і не було, за нечисленними винятками, і тільки зараз починає масово надходити високоточна важка артилерія від країн НАТО. Тим більше, що Росія не має шансів у конвенціональній війні з НАТО, а ядерна зброя нікуди не поділася, і для неї точність далеко не головне. Тому і цей підхід навряд чи досягне мети.
Виходить, що економічні санкції взагалі не працюють? Тоді навіщо мають страждати споживачі та бізнеси у країнах, що залежать від торгівлі з Росією? Адже торгівля – взаємовигідна, тому будь-які її обмеження б’ють по обох сторонах.
Насправді, механізм роботи санкцій – політико-економічний. Наприклад, вони можуть спричинити заворушення, або навіть повалення режиму через масове невдоволення. І якщо ставити собі за мету саме повалення режиму РФ, то дійсно є шанс зробити це через санкції. І не тільки режим Путіна особисто – бо його наступник може виявитися не кращим, якщо не гіршим. Хоча навряд чи у сучасній Росії буде успішним саме народне повстання: і народ не звик до такого способу контролю влади, як і до будь-якого іншого теж, і влада до цього більш ніж добре підготувалася.
Можливий “палацовий переворот”
Ймовірним може бути “палацовий переворот”, який могли б “замовити” олігархи та вищі чиновники, що втратили чи можуть втратити усе нажите через божевільну ідеологічно мотивовану авантюру свого пахана. За таких умов в інших країнах дійсно часто відбуваються перевороти. Або, як дехто сподівався, олігархи можуть вмовити Путіна згорнути війну. Але насправді вони вже давно втратили вплив і на самого диктатора, і на його найближче оточення.
Помилка тих, хто розмірковує про “підкуп”, “захоплення держави олігархами” у тому, що вони чомусь вважають, буцімто силовики діють за правилами, зокрема, поважають приватну власність та інші закони. Насправді, це справедливо тільки у країнах з глибокими традиціями верховенства права. Росія до них не належить, тому там силовики мають практично необмежену владу, і над олігархами теж. При цьому вони сповідують ту саму імперську ідеологію, зокрема, гаряче підтримують “остаточне вирішення українського питання”. Крім того, абсолютна більшість не уявляє собі Росії без Путіна. Спікер Держдуми В’ячеслав Володін так і сказав колись: “нет Путина – нет России”. Понад усе там побоюються можливої смути, яка, цілком ймовірно, може стати наслідком перевороту. Не кажучи вже про те, що сам бункерний карлик панічно боїться зради, і просто фізично не підпускає до себе нікого, крім найбільш перевірених.
Вразлива точка
Але напруга та відчуття безперспективності цілком можуть вдарити у справді вразливу точку, а саме зламати хребет режиму – “вертикаль влади”, як це сталося в останні роки СРСР. Адже вона тримається на очікуваннях, що самі себе виправдовують. З одного боку, начальник може карати та милувати на власний розсуд тією мірою, якою його накази виконуються. А їх виконують тому, що виконавці не хочуть бути покарані за нелояльність і сподіваються на винагороду. Відоме “холопьев своих мы казнить и миловать вольны” – з листа Івана Грозного князю Курбському, що втік від нього до Речі Посполитої. Щойно під начальником починає хитатися крісло, як підлеглі втрачають лояльність та слухняність. Покарати їх за це немає кому, бо ті, хто мали виконувати подібні накази теж більше не слухаються начальства.
З іншого боку, сама “вертикаль”, як своєрідна інституція, існує завдяки тому, що її члени бачать безстрокову перспективу отримання з неї різних благ та просування по сходинках. Як тільки перспектива швидкого та неуникненного її кінця набуває реальних рис, втрачається сенс їй сумлінно служити. Натомість з’являються інші інтереси: “хапнути”, сховатися, скористатися ситуацією. Причому, це лавиноподібний процес: щойно виконавці починають розуміти, що ані сам “цар”, ані очолювана ним піраміда начальників не вічні, і кінець вже ось-ось, то кожен починає шукати собі місце у майбутньому. Чи хоча б якийсь прихисток від майбутньої смути – і цим самим наближує ту саму смуту. Це дуже нагадує крах фінансових пірамід чи падіння на біржі, бо механізм процесу майже той самий.
Проте, для того, аби реалізувати такий сценарій потрібно чітко прагнути саме розвалу РФ як кінцевої мети. На жаль, у наших союзників є щодо цього багато пересторог, на кшталт “а що буде з ядерною зброєю”, “а чи не надто посилиться Китай”. Тому не усім вистачає рішучості йти до кінця. Це перша проблема. Щоправда, якщо така радикальна кінцева мета не проголошується публічно, це не означає, що її дійсно не прагнуть принаймні деякі з лідерів західного світу. Про такі речі не прийнято говорити публічно. Та й провокувати божевільного недофюрера на застосування ядерної зброї проти тих, хто відкрито проголосив метою знищення діючого режиму РФ теж ніхто не наважується.
Друга проблема у тому, що далеко не всі знають про описану вище можливість. Крах СРСР став несподіванкою, бо на момент, коли він стався, ресурсів ще більш ніж вистачало, до голодних бунтів було далеко. Багато хто сприйняв те, що сталося, як випадковість, збіг обставин. Ось і зараз тверезі аналітики, які звикли рахувати лінійно та переоцінювати стійкість державних структур, навряд чи замислюються про такий варіант. Відповідно, вони розраховують, що РФ у нинішньому вигляді буде існувати ще принаймні 10-15 років і з нею доведеться вибудовувати відносини. Виходячи з цього, вони намагаються заздалегідь закласти підвалини для таких відносин, а це підриває їхню рішучість щодо “остаточного вирішення російського питання”.
Утім, для того, аби позбавити РФ перспективи, потрібно не так вже й багато: дійсно серйозні економічні санкції з твердою обіцянкою не скасовувати їх до досягнення результату. Якщо політично неможливо його означити як крах режиму РФ, то можна просто поставити цілком легітимну умову, яка фактично дорівнюватиме такому краху. Наприклад, повернення Україні суверенітету над усіма захопленими територіями, включно з Кримом. І така умова вже прозвучала з вуст західних політиків. Проте, на жаль, самі санкції поки не досягли того рівня, який потрібен для створення переконливої перспективи швидкого кінця.
Оригінальний повний текст англійською мовою.