Дилема вона лише тому, що “кинути” хочуть усі і, як наслідок, усі від цього програють.
У книжках “дилема в’язнів” несе позитивний сенс, вона вчить вести себе чесно заради загального блага. На практиці учасники “дилеми” фокусуються зовсім на іншому – як переконати людей дотримуватись правил гри поки ви їх грабуєте.
Творити добро і бути чесним – це те, чого нас вчать з дитинства. В жовтенятках, піонерах, у комсомолі у реформаторському русі. З усіх каналів нам наполегливо розписують як повинно жити суспільство, що є добре, а що “ай-ай-ай”. Майже кожен школяр знає як повинно бути правильно. Як воно є насправді ми починаємо з’ясовувати лише згодом. І в більшості випадках занадто пізно щоб щось змінювати у своєму житті.
Спочатку ми взнаємо, що двійочники, яким “класна” пророкувала “крутити коровам хвости”, зробили хороший старт у бізнесі, збираючи кольорові метали. Потім ми зі здивуванням дивимось на однокурсників, які зайшли в університет з “бокового входу” і закінчили з червоними дипломами. Набуті знання за спеціальністю “прикладна лінгвістика”, виявляється, найкраще застосовуються у Польщі “на трускавці”. А сусід, який ніколи не платив комуналку називає нас з вами лохами, бо йому “держава” регулярно пробачала борг перед черговими виборами.
І після цього мудрі голови з екранів телевізорів натхненно ллють сльози про кризу довіри у суспільстві.
Ми з колегами десятки разів проговорювали цю проблему. Бо королівство кривих дзеркал це гнила основа для майбутнього наших дітей та внуків.
Народилась абсолютно аморальна ідея. А що якщо ще змалку розкривати людям очі, де насправді робляться гроші в Україні? І чим в жодному випадку не потрібно займатись якщо не хочеш закінчити життя в бідності та розчаруванні? Так, тоді, напевно, десятки навчальних закладів зі своїми пустопорожніми курсами втратять абітурієнтів, а хвиля міграції тільки посилиться.
Але з’явиться величезний “плюс”: українським феодалам стане нестерпно важко пояснювати своїм кріпосним чому “панщину” треба відробляти саме у них, а не десь інде, де легше жити і де краще платять. І патріотичні гасла вже не допоможуть.
Пам’ятаєте гру “Цивілізація”? Шикарна річ, яка миттєво будувала розуміння як розвивались суспільства. Так от, у нас з’явилась ідея зробити таку ж саму гру, тільки про Україну, про те, як насправді тут побудовані процеси. Про олігархічні групи та політичні альянси, про корупційні схеми та тіньові інтереси.
Почати вирішили з маленького і створили іграшку про корупцію на митниці Метр кордону. Ми працювали з цією ідеєю два роки і за весь цей час активних реформ механіка гри не змінилась взагалі. Бо ні “єдине вікно”, ні “чорні сотні” на митниці навіть і близько не підійшли до ядра проблеми.
Ми не збираємось вчити дітей поганому. Просто якщо діти наших еліт ще змалку знають які існують можливості на митниці, в судах, в прокуратурі, то чому ми повинні позбавляти цих знань дітей простих смертних.
Корупція – це теж ринок. Там теж є свої угоди і ціни на послуги. І є своя конкуренція. Просто доступ на цей ринок обмежений “цеховою солідарністю” та обмеженим доступом до інформації.
З “цеховою солідарністю” ми нічого не зробимо, а от розповісти про механіку схем та їх масштаб – це в наших силах.
Як каже економічна теорія, як тільки ринок стає досконало конкурентним, “маржа” в цьому бізнесі прямує до нуля. Якщо вже корупцію побороти нам не сила, то давайте зробимо заробітки на корупційному ринку мізерно низькими. Можливо за таких умов наша країна нарешті вирветься із середньовіччя.
Дмитро Боярчук, виконавчий директор CASE Україна спеціально для “Новое время“