Ми дуже добре вміємо завойовувати й відстоювати свободу, але погано вміємо нею користуватися, тож фраза “Україна ніколи не втрачає шансу втратити шанс” стала крилатою.
Ось і цього разу, президенту РФ Володимиру Путіну не вдалося “знищити українську державність”, як він погрожував, тому питання повоєнного відновлення та розвитку економіки набуває все більшої актуальності.
У нас попереду – небачене вікно можливостей, за підтримки всього цивілізованого світу, небувалого єднання української нації, найвищої капіталізації бренду “Україна”, рекордно високої довіри до політичних лідерів і небачених раніше обсягів допомоги та репарацій.
Але, на жаль, поки що підходи, взяті на озброєння економічним блоком уряду, Верховною Радою та Офісом президента, ведуть до чергового розчарування Україною.
Ці підходи викладені в недавньому інтерв’ю голови Комітету ВР з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева та відображають, на жаль, не лише його власні принципи (як багатьом здається), а й узгоджену позицію всіх ключових постатей, відповідальних за економічну політику.
Чому це погано
Своєю чергою, вони базуються на пострадянській “економічній школі”, яка неохоче погодилася на приватну власність та вільне ціноутворення, але прагне зберегти за державою “командні висоти в економіці”.
Не дивно, що професори політекономії соціалізму, навчені твердо дотримуватися священних текстів і ліній партії, сприйняли з усього багатства економічної теорії лише, м’яко кажучи, сумнівні неомарксистські та дирижистські течії.
Закономірно, що їхні студенти теж не знають і не розуміють економічної науки: принципово не довіряють вільному ринку, добровільному вільному вибору людей, намагаються “керувати” економікою, замість того, щоб створювати умови для вільного розвитку.
Дивно інше: як виходить, що і через 30 років, за які виросло нове покоління, в якому вже вистачає економістів з нормальною освітою, політика щоразу виносить нагору тих самих любителів “порулити”? Навіть попри повний провал усіх попередніх спроб?
Просто якась Чорнобаївка… Втім, скринька відкривається просто
Перша причина, важлива остільки, оскільки в Україні працює демократія, – це дрімуче невігластво нашого населення, яке, попри всю свою недовіру до держави та її представників, парадоксальним чином готове щоразу видавати їм мандат на “управління” економікою та утиски бізнесу, якому воно водночас довіряє більше.
Це типовий випадок “соціальної шизофренії”, що лікується посиленими дозами освіти. На жаль, ним займаються поки що лічені ентузіасти. А ті, хто мав би бути зацікавлений в економічній свободі, мабуть, мислять надто короткими тимчасовими обріями і не готові інвестувати у важливі, але довгострокові завдання – хрестоматійна помилка тайм-менеджменту.
Друга, не менш, якщо не більш важлива причина, яка доповнює першу в тій частині, в якій у нас демократія не працює, – далеко не всім цікава вільна економіка, який би успіх вона не обіцяла країні загалом.
Усі олігархи піднялися на особливих відносинах з державою: пільгах та субсидіях для окремих галузей та підприємств, регуляціях, що обмежують вхід на ринок, державних інвестиціях та інших елементах індустріальної (галузевої) політики. Звичайно, вони не залишалися у боргу перед чиновниками та депутатами, які проводили цю політику, а також лобістами, які її забезпечували своєю підтримкою.
Іншими словами, за “індустріальною політикою” завжди стояла і стоїть велика корупція. Причому не лише в Україні, а повсюдно. І це одна з головних причин, чому ця політика не працює ніде, за можливим – і то вкрай спірним – винятком кількох специфічних країн, які починали (це важливо!) “з чистого листа”.
Тому що варто державі в більш-менш розвиненій країні оголосити, що вона збирається підтримувати “пріоритетні галузі”, як замість галузей, що “народжуються” (infant industries), щодо яких існують хоча б якісь теоретичні аргументи (хоча і не підтверджені практикою), На заклик збігаються якраз добре розвинені, а то й взагалі галузі, що згасають. Яким конче потрібна державна підтримка, і які водночас – на відміну від “новонароджених” – мають багато грошей для підкупу та політичних зв’язків, через які його зручно робити.
Саме вони, врешті-решт, і виявляються основними бенефіціарами індустріальної політики – ну і, відповідно, пробивають призначення діячів з відповідними поглядами та “діляться” з ними награбованим. А також не шкодують грошей на піар та обробку громадської думки за допомогою будь-яких райнерів та “економічних форумів”.
Що буде, якщо ми як свідомі громадяни України дозволимо і цього разу продовжити “активну роль держави” у повоєнний час.
По-перше, це широко відчинить ворота для корупції, створить небачені корупційні спокуси.
Тим часом головний на сьогодні друг і заступник України – президент США Джо Байден, коли він був віцепрезидентом, говорив, що у нас два вороги: РФ і корупція. Отже, партнери дуже уважно стежитимуть за розвитком подій, а особливо за розподілом грошей, призначених для відновлення економіки.
Дай Боже, щоб наші антикорупційні органи впоралися із завищенням кошторисів та відкатами у відновленні інфраструктури загального користування (де державі немає альтернативи) краще, ніж це було досі, наприклад, у сфері дорожнього будівництва, захопленої картелем.
Але, боюся, і там не уникнути скандалів.
А що буде, якщо держава візьметься щось субсидувати або навіть лише забезпечувати пріоритетні умови для інвестицій у комерційному секторі, страшно уявити.
По-друге, індустріальна політика зазвичай поєднується з авторитарним правлінням, і це не випадково.
З одного боку, саме авторитарним правителям особливо цікаво “керувати”, і через їхні особисті амбіції, і для того, щоб весь бізнес був залежний від них і не надумав підтримувати опозицію.
З іншого, привілейованому бізнесу набагато легше й простіше “розв’язувати питання” нишком з конкретними персонами, ніж щоразу проходить через “стримання та противаги” демократичних процедур, та ще й водночас переконувати купу народу.
Крім того, через природні макроекономічні обмеження, які аж ніяк не долаються емісією (це ілюзія, яку люблять експлуатувати прихильники неомарксистської “теорії залежності”), драйверами економічного зростання можуть бути лише експортні галузі.
А вони в промислову еру, для якої тільки й була актуальною індустріальна політика, здатні конкурувати переважно завдяки дешевій робочій силі. І для того, щоб вона залишалася дешевою, потрібен репресивний режим, який пригнічує як вільне підприємництво, щоб привілейовані мали ринкову владу на ринку праці, так і робітничий рух.
Зокрема, саме так це працювало в Кореї, яку прихильники індустріальної політики найчастіше ставлять за приклад, не згадуючи, втім, десятки інших авторитарних режимів, які намагалися проводити таку саму політику, лише з катастрофічними результатами.
“Активна роль держави” в економіці. Післясмак
Таким чином, “активна роль держави” у повоєнному відновленні дуже скоро обернеться корупційними скандалами (напевно) і, можливо, спробами концентрації влади, затиску демократії, а то й встановленням єдиновладдя.
Це стане катастрофою і для нашого суспільства, і для іміджу України.
Маятник громадської думки на Заході хитнеться у протилежний бік, від загальної любові та підтримки, до розчарування та зневаги. Відповідно, накриються білим простирадлом і гроші на відновлення, і перспективи швидкого членства в ЄС, залишиться (у кращому разі) військова допомога.
Замість швидкого відновлення добробуту отримаємо повзуче зростання, яке жодними “індикативними планами” підтримки “пріоритетних галузей” не прискорити. Та ще й плоди цього зростання дуже нерівномірно розподілятимуться: олігархи (старі та нові) багатітимуть швидко, а звичайним людям, як працівникам, так і підприємцям, перепадуть крихти.
Все разом породить фрустрацію “за що боролися?”, ймовірно – із соціальними потрясіннями. Наприклад, з корупціонерами почнуть боротися через самосуд, хоча саму корупцію це, звісно, не переможе, якщо корупційні можливості розширюватимуться.
Загалом навіть вигравши війну, Україна зараз має всі шанси профукати мир.
Альтернатива такому сумному розвитку подій є, але вона багатьом здається контрінтуїтивною: держава, особливо така недосконала та вразлива для корупції, як наша, має самоусунутись із тих сфер, які може регулювати ринок.
Дай Боже їй гідно впоратися з тими завданнями, які, крім неї, ніхто не зможе вирішити.
Проєкт фінансується Фондом міжнародної солідарності в рамках програми польського співробітництва з розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
Публікація висловлює виключно думку автора та не може сприйматися, як офіційне становище Фонду міжнародної солідарності чи Міністерства закордонних справ Республіки Польща.